Якби я дівчина була, то я б вінок п'янкий сплела, Підперезалася серпанком - і весняним погожим ранком, Поки не кинуло ще сонце своє проміння у віконце, Поки не впали срібні роси На мої довгі русі коси, - Прийшла б до тебе знов і знов, мов полісяночка з дібров Щоб ніжно, весело сміятись, Тугими персами торкатись І поцілунок полум'яний Подарувать тобі, Коханий.
Якби я жінкою була, То я б сорочку одягла. Гаптовану, мережану - І тихо-тихо, обережно Босоніж по траві росі, Коли ще сплять ледачі всі, Під покривалом ночі й неба Я б бігла б, як душа, до тебе, Щоб все як є жагуче тіло, Що від кохання розпашіло, І серця жар тобі віддати, В твоїх обіймах завмирати, Щоб народить і народжати - І на землі нащадків мати: На те я Жінка.
Якби Бабусею була, То я б пополудні прийшла - Неспішно, тихою ходою, Щоб привітатися з тобою. На посивілі твої скроні Покласти стомлені долоні, Життєву мудрість передати, Благословить, як рідна мати, І щастя-долі побажати. Щоб ти здоров'я мав і силу Кохав дружину свою милу, Ростив синів своїх і дочок, Ходив гуляти у садочок, Та щоб просилися на руки Твої кирпатенькі онуки Якби ж бабуся я була.
О милий Боже, ти прости, Що я прошу уберегти Мене від божого жадання - Од вічного в житті кохання. Та я - не дівчина, не жінка, І не бабуся, Я - Ялинка, Жива, колюча Деревинка. Тому і не змогла прийти - І тобі щастя принести.
Ти сам прийшов до мене в ліс - Зрубав і силоміць приніс. До себе у святкову хату, Де весело, гостей багато. Що ж я могла тобі сказати? Що я жива, і маю душу, довічно жити в лісі мушу.
О, я лише стогнала глухо, А ти рубав мене, не слухав, Ти був глухий: Тут сміх і радість: А я плачу, Бо вже ніколи не побачу Чудового земного раю. Прощайте люди, я вмираю, Я тут - на світі - помираю. І лиш тепер достоту знаю: Я в жертву віддана для того, Щоб у душі ви мали Бога.
Наталя Земна (Зубицька)
 |
| foto: img-kiev.fotki.yandex.ru |
